Гаррі Поттер і смертельні реліквії

* Гаррі, — сказав він з-над Герміониного плеча, — я...

* Нічого-нічого, — сказав Гаррі, ледь не вмліваючи від болю в шрамі. — Це ж твоя

родина, ясно, що ти переживаєш. Я б теж переживав. — Він подумав про Джіні. — Та я й

переживаю.

Біль у шрамі сягав найвищої точки, так, як це було в саду в "Барлозі". Він ледве-ледве

розчув Герміонині слова:

— Я не хочу залишатися сама. Може, візьмемо спальні мішки — я їх прихопила — і

переночуємо всі разом?

Гаррі почув, що Рон погодився. Більше він не міг боротися з болем, мусив йому скоритися.

— Я в туалет, — промимрив він і швидко вийшов з кімнати, ледве стримуючись, щоб не

бігти.

Насилу дійшов. Замкнув тремтячими руками за собою двері й обхопив руками голову, що

розліталася від болю. Упав на підлогу, а тоді, забившись в агонії, відчув, як лють, що йому не

належала, охоплює його душу, побачив довгу кімнату, освітлену тільки каміном, і білявого

здорованя-смертежера на підлозі, що верещав і корчився. Над ним нависала худа постать з

чарівною паличкою, а сам Гаррі говорив високим, холодним, безжальним голосом.

— Ще щось, Роул, чи закінчимо й згодуємо тебе Наджіні? Лорд Волдеморт цього разу

навряд чи вибачить... Ти мене викликав, щоб повідомити, що Гаррі Поттер знов утік? Драко,

дай Роулу ще раз відчути гіркоту нашого невдоволення... скоріше, якщо не хочеш сам зазнати

мого гніву!