Гаррі Поттер і смертельні реліквії

тримаючись за руки. Від цієї думки йому стало на диво самотньо.

Він подивився на темну стелю й засновану павутинням люстру. Не минуло й доби, як він

стояв на сонці біля входу у весільне шатро, чекаючи появи весільних гостей. Здавалося, це все

було в іншому житті. Що буде далі? Він лежав на підлозі й думав про горокракси, про страшне й

складне завдання, яке лишив для нього Дамблдор... Дамблдор...

Горе, що гнітило його з дня Дамблдорової загибелі, тепер відчувалось інакше.

Звинувачення, які він почув на весіллі від Мюріель, угніздилися в голові, неначе хвороботворні

віруси, вони заражали спогади про чарівника, якого він боготворив. Невже Дамблдор міг таке

допустити? Невже він був, як Дадлі, що радів, коли когось зневажали й мучили — головне, щоб

не його самого. Невже він відвернувся від рідної сестри, яку тримали фактично в ув’язненні?

Гаррі думав про Ґодрикову Долину, про могили, Дамблдором ніколи не згадувані, про

таємничі предмети, які їм заповів Дамблдор без жодного пояснення, і відчув, як темрява

набрякає його обуренням. Чому Дамблдор нічого йому не сказав? Чому не пояснив? Може, Гаррі

взагалі був йому ні до чого? Чи, може, Гаррі був для нього просто знаряддям, яке треба

відшліфувати й нагострити, не удостоюючи зайвою увагою й довір’ям?

Гіркі думки, що обсіли Гаррі, не давали змоги полежати ще. Відчайдушно прагнучи якоїсь

дії, щоб трохи забутися, він вислизнув зі спального мішка, взяв чарівну паличку й навшпиньки

вийшов з кімнати. На сходовому майданчику прошепотів: — "Лумос", — і почав підніматися по

сходах, освітлюючи паличкою дорогу.

На третьому поверсі була кімната, в якій вони з Роном ночували, коли востаннє тут були.