Гаррі Поттер і смертельні реліквії

І ось з’явився Рон. Він схопив Герміону за вільну руку, й Гаррі відчув, як її розвернуло на

місці. Хтось ніби відімкнув йому зір і слух, і його оповила темрява; він відчував тільки

Герміонину руку та те, як його протягує крізь простір і час, подалі від "Барлогу", подалі від

нападників-смертежерів, і, можливо, від самого Волдеморта...

— Де ми? — почувся Ронів голос.

Гаррі розплющив очі. Якусь мить думав, що вони так і не покинули весілля: їх і далі

оточували люди.

— Це вулиця Тотенгем-Корт-Роуд, у Лондоні, — захекано пояснила Герміона. — Ідіть, не

зупиняйтеся, треба знайти, де вам переодягтися.

Гаррі так і зробив. Вони то швидко йшли, то бігли підтюпцем по широкій темній вулиці,

забитій нічними гульвісами, облицьованій вже зачиненими крамницями, а над ними мерехтіли

зірки. Повз них прогримотів двоповерховий автобус, і зграйка веселих пияків провела їх

зацікавленими поглядами — Гаррі й Рон і досі були в парадних мантіях.

* Герміоно, нам нема в що перевдягтися, — розгубився Рон, коли якась молода жінка,

побачивши його, пронизливо захихотіла.

* Чого я не взяв з собою плаща-невидимку? — проклинав подумки свою дурість Гаррі.

— Цілий рік тягав його з собою і ось...

* Усе добре, я взяла і плащ, і ваш одяг, — сказала Герміона. — Спробуйте поводитися

нормально, поки... тут, мабуть, можна.

Вона завела їх у бічну вуличку, а тоді у надійний затінок темного провулка.