Гаррі Поттер і смертельні реліквії

якщо називати правильно, "ґернумблюсів ґарденсадних".

* Наші знають багацько лайок, — сказав Рон, — але то їх, мабуть, навчили Фред і

Джордж.

Гаррі саме заводив у шатро групу ворожбитів, коли до нього підбігла Луна.

* Салют, Гаррі! — привіталася вона.

* Е-е... мене звати Барні, — пробурмотів збитий з пантелику Гаррі.

* О, то ти й це змінив? — весело поцікавилась Луна.

* А як ти впізнала?..

* О, з виразу обличчя, — пояснила дівчина.

Як і батько, Луна була вбрана в яскраво-жовту мантію, яку доповнила великим

соняшником у волоссі. Коли очі звикали до сліпучої жовтизни, загальне враження було навіть

доволі приємне. Принаймні з її вух не звисали редиски.

Ксенофілій, захоплений розмовою зі знайомим, не чув, про що говорили Луна й Гаррі.

Розпрощавшись зі співрозмовником, він повернувся до дочки, котра, піднявши пальця, сказала:

— Татку, дивися... один гномик мене таки вкусив!

— Як чудово! Гномівська слина надзвичайно корисна! — зрадів містер Лавґуд, хапаючи

Луниного пальця й розглядаючи сліди укусу, з якого сочилася кров. — Луно, дитино

моя, якщо ти сьогодні відчуєш у собі паростки талантів — скажімо, несподіване бажання

заспівати оперну арію чи декламувати вірші русальською мовою — не стримуйся!

Можливо, тебе наділили цим даром ґернумблюси!