Гаррі Поттер і смертельні реліквії

додала вона пошепки, поки Гаррі вів їх по проходу. — У міністерстві зараз панують

антивовкулацькі настрої, і ми подумали, що наша присутність тобі зашкодить.

* Та нічого, я все розумію, — сказав Гаррі, звертаючись не стільки до Тонкс, як до

Люпина. Люпин на мить усміхнувся, та коли вони відвернулися, Гаррі побачив, що його

обличчя знову набрало нещасного вигляду. Він не міг цього збагнути, але не було коли

заглиблюватись — через Геґріда стався певний збій. Переплутавши Фредові вказівки, він

замість сісти на магічно збільшене й зміцнене крісло в задньому ряду, втелющився одразу на

п’ять стільців, і вони тепер нагадували купу розкиданих золотистих сірників.

Поки містер Візлі ремонтував стільці, а Геґрід горлав, просячи вибачення у всіх, хто його

слухав, Гаррі поспішив до входу, де побачив Рона віч-на-віч з чаклуном надзвичайно

ексцентричного вигляду. Він був трохи косоокий, з довгим, до плечей, білим волоссям, що

нагадувало цукрову вату, в шапочці з китицею, що теліпалася перед носом, та в мантії яєчного

кольору, від якої аж мерехтіло в очах. На шиї, на золотому ланцюзі, виблискував якийсь

чудернацький знак, схожий на трикутне око.

* Ксенофілій Лавґуд, — простяг він руку Гаррі, — ми з дочкою живемо тут, за горою, тож

дуже люб’язно з боку добрих Візлі, що вони нас запросили. Здається, ти знаєш мою Луну? —

запитав він Рона.

* Знаю, — відповів Рон. — А що, вона не з вами?

* Вона затрималась у вашому чарівному садочку привітатися з гномами, ними там аж

кишить! Як мало чаклунів розуміє , скільки цікавого можна навчитися в мудрих гномиків... або,