Гаррі Поттер і смертельні реліквії

не-кажи!", проте шкоду вже було зроблено. Скрімджер був такий задоволений, ніби почув саме

те, чого сподівався і що бажав почути. Як шуліка накинувся він на Ронову відповідь.

* Якщо ти не мав близьких стосунків з Дамблдором, то як ти поясниш той факт, що він

тебе згадує у своєму заповіті? Він визначив усього кілька спадкоємців. Абсолютна більшість

його майна — власна бібліотека, магічне знаряддя та інше особисте майно — перейшла у

володіння Гоґвортсу. Чому ж він виділив саме тебе?

* Я... не знаю, — пробелькотів Рон. —Я... коли я казав, що ми не були близькі... я мав на

увазі, що він до мене ставився приязно...

* Не будь такий скромний, Роне, — втрутилася Герміона. — Дамблдор дуже тебе любив.

Це було перебільшення. Як Гаррі знав, Рон і Дамблдор ні разу не розмовляли наодинці, і

якихось прямих контактів між ними практично не було. Та Скрімджер, здається, їх не слухав.

Він сягнув рукою під плащ і вийняв значно більшого капшука, ніж той, що Геґрід подарував

Гаррі. Дістав з нього сувій пергаменту, розгорнув і прочитав уголос.

— "Остання воля й заповіт Албуса Персіваля Вульфрика Браяна Дамблдора"... ага, ось

воно... "Рональду Біліусу Візлі я заповідаю свій світлогасник з надією, що він згадає мене,

коли ним користуватиметься".

Скрімджер дістав з торбинки предмет, який Гаррі вже бачив: схожий на звичайну срібну

запальничку, він, одначе, міг одним-єдиним клацанням висмоктати все світло з будь-якого місця,

а потім повернути його назад. Скрімджер нахилився й передав світлогасник Ронові, який

спантеличено покрутив його між пальців.