Гаррі Поттер і смертельні реліквії

садок ще був оповитий м’яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно.

Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте

затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі,

лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли

пружини, Скрімджер заговорив.

* Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч-на-віч. Якщо ви, —

показав він на Гаррі й Герміону, — не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.

* Нікуди ми не підемо, — заперечив Гаррі, а Герміона енергійно закивала. — Говоріть

або з усіма разом, або ні з ким.

Скрімджер окинув Гаррі холодним, оцінюючим поглядом. У Гаррі було таке враження,

ніби міністр думає, чи варто розкривати свою ворожість так рано.

— Що ж, нехай буде разом, — знизав він плечима. Прокашлявся. — Я тут, як ви, мабуть,

здогадуєтеся, з приводу заповіту Албуса Дамблдора.

Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися.

* Бачу, це для вас несподіванка! Ви що, не знали, що Дамблдор вам дещо залишив?

* Е-е... нам усім? — перепитав Рон. — Тобто й мені з Герміоною?

— Так, ваму...

Але Гаррі не дав йому договорити.

* Дамблдор загинув понад місяць тому. Чого ви так довго не віддавали те, що він нам

залишив?