Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Нарцисою ні разу й не бачилися з сестрою, відколи та одружилася з бруднокровцем.

Ми не маємо нічого спільного ані з цією почварою, ані з тим покручем, за якого вона вийшла.

— А ти що скажеш, Драко? — поцікавився Волдеморт, і хоч говорив він тихо, його голос

добре вирізнявся серед знущальних вигуків та гигикання. — Будеш няньчити вовченят?

Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно

розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову

незворушно втупилася у протилежну стіну.

— Годі, — звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. — Годі.

Регіт мов обірвало.

— Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, — сказав

він, а Белатриса благально дивилася на нього, затамувавши подих. — Щоб їх оздоровити, треба

їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.

— Так, володарю, — прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. — І

якнайскоріше!

— Так і буде, — пообіцяв Волдеморт. — Як у вашій родині, так і в цілому світі... ми

позбудемося червоточин, які нас роз’їдають, аж доки залишаться тільки ті, в чиїх жилах тече

справжня кров...

Волдеморт підняв чарівну паличку Луціуса Мелфоя, націлив на людину, що висіла над

столом, і легенько махнув. Людина зі стогоном ожила й заборсалась у невидимих путах.

— Упізнаєш нашу гостю, Северусе? — запитав Волдеморт.