Гаррі Поттер і смертельні реліквії

ти, й твоя родина чогось не дуже щасливі... Чим тебе засмутила моя присутність у твоєму домі,

Луціусе?

* Нічим... нічим, мій пане!

* Брешеш, Луціусе...

Здавалося, цей м’який голос сичав і після того, як безжальні вуста зімкнулися. Дехто з

чаклунів ледве стримався, щоб не затрястись, коли сичання поголоснішало; щось важке сунуло

по підлозі під столом.

Величезна змія поволі виповзла на Волдемортове крісло. Вона повзла і повзла, аж доки не

завмерла на Волдемортових плечах: її шия була завтовшки з людське стегно, а очі з

вертикальними щілинами зіниць дивилися не кліпаючи. Волдеморт неуважно погладив істоту

довгими тонкими пальцями, не зводячи очей з Луціуса Мелфоя.

* Чого це Мелфої такі невдоволені своєю долею? Хіба вони не вдавали усі ці роки, що

прагнуть мого повернення, зростання моєї могутності?

* Звичайно, володарю, — вимовив Луціус Мелфой. Тремтячою рукою він витер піт з

верхньої губи. — Ми справді цього прагнули... і прагнемо.

Зліва від Мелфоя його дружина дивно й скуто кивнула, відвертаючи очі від Волдеморта й

змії. Праворуч його син Драко, що постійно витріщався на заціпеніле вгорі тіло, зиркнув на

Волдеморта й нажахано відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

— Володарю, — сказала чорнява жінка голосом, що зривався від хвилювання, — для нас

велика честь приймати вас тут, у нашому родинному домі. Не буває більшої втіхи.