Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Вона сиділа поруч з сестрою, така не схожа на неї своїм чорнявим волоссям, важкими

повіками, поставою й поведінкою.

Якщо Нарциса сиділа заціпеніло й незворушно, то Белатриса аж тяглась до Волдеморта,

неначе самих слів було замало, щоб передати її прагнення бути з ним.

— Не буває більшої втіхи, — повторив Волдеморт, трохи нахиливши голову вбік і

розглядаючи Белатрису. — Почути таке від тебе, Белатрисо, це не абищо.

У лице їй ударила червона барва, а на очі від хвилювання аж навернулися сльози.

— Володарю, ви ж знаєте, що я кажу чисту правду!

— Не буває більшої втіхи... навіть порівняно з тією радісною подією, що сталася, як я чув,

цього тижня у вашій родині?

Вона витріщилась на нього з роззявленим ротом, явно спантеличена.

* Не знаю, володарю, про що ви.

* Про твою небогу, Белатрисо. І вашу теж, Луціусе й Нарцисо. Вона ж вийшла за

вовкулаку, Ремуса Люпина. Ви, мабуть, цим пишаєтесь.

За столом вибухнув глузливий регіт. Дехто аж позгинався, обмінюючись глумливими

поглядами, а хтось загупав по столу кулаками. Здоровенна зміюка, невдоволена гамором,

роззявила пащу й сердито засичала, та смертежери її не чули, радіючи з приниження Белатриси

й Мелфоїв. Белатрисине лице, яке щойно пашіло щастям, укрилося гидкими червоними

плямами.

— Вона нам не небога, володарю, — перекрикнула вона повінь веселого реготу. — Ми з