Гаррі Поттер і смертельні реліквії

зарослий сад, подумав, що тепер усе стало якесь жалюгідне без звичного контингенту

пустотливих гномів.

Він давно вже втратив лік захисним заклинанням, накладеним на "Барліг" Орденом і

міністерством. Ясно було одне — тепер ніхто не зміг би потрапити за допомогою чарів

безпосередньо сюди. Ось чому містер Візлі пішов зустрічати Делякурів на вершину ближнього

пагорба, куди ті мали прибути з летиключем. Першим звуком, що засвідчив їхнє наближення,

став незвично високий і пронизливий сміх, а належав він, як виявилося, містерові Візлі, який

незабаром виник у воротах, нав’ючений багажем. За ним ішла вродлива білява жінка в довгій

зеленкуватій мантії — зрозуміло, це була мати Флер.

— Матап! — вигукнула Флер, кидаючись їй у обійми. — Рара!

Мосьє Делякур був далеко не такий привабливий, як його дружина — на голову нижчий,

вельми огрядний, з гострою чорною борідкою. Проте видно було, що він добродушний.

Незграбно підійшовши в чоботях з високими підборами до місіс Візлі, він двічі поцілував її в

кожну щоку, від чого та аж почервоніла.

* Ви мали б’ахато тугбот, — сказав він низьким голосом. — Флег нам казала, що ви дьюже

б’ахато пратсювали.

* Ой, та то нічого, нічого! — защебетала місіс Візлі. — Які там турботи! Рон зірвав зло,

підгиливши ногою гнома, що визирав з-за куща трясучок.

— Догога пані-добгодійко! — мосьє Делякур, сяючи усмішкою, не випускав руку місіс Візлі

зі своїх пухкеньких долонь. — Ми надзвитшайно гаді, що незабагом об’єднаються наші сім’ї!