Гаррі Поттер і напівкровний принц

Місіс Візлі кивнула й потягла було за ручку, але містер Візлі, мабуть, міцно тримав її з того

боку, бо двері не відчинилися.

— Молі! Я мушу ще в тебе щось запитати!

— Артуре, це казна-що.

— Як ти любиш, щоб я тебе називав, коли ми наодинці?

Навіть у тьмяному світлі Гаррі побачив, що місіс Візлі зашарілася; він і сам відчув, як у

нього палають шия й вуха, і взявся швидко сьорбати суп, голосно дзенькаючи по мисці ложкою.

— Молісюсінька, — прошепотіла напівмертва місіс Візлі

— Правильно, — підтвердив містер Візлі. — Можеш тепер мене впускати.

Місіс Візлі відчинила двері і зайшов її чоловік — худий, лисуватий, рудоволосий чарівник

у рогових окулярах та довгій запорошеній дорожній мантії.

— Я все одно не розумію, навіщо це все повторювати щоразу, коли ти вертаєшся додому,

— сказала місіс Візлі, помагаючи чоловікові знімати мантію; її щоки ще й досі пашіли. — Та

будь-який смертежер витисне з тебе цю відповідь перш ніж перевтілитися в тебе!

— Знаю, люба, але це міністерська процедура, а я повинен подавати приклад. Що це так

гарно пахне? Цибуляний суп?

Містер Візлі радо глянув на стіл.

—Гаррі! А ми тебе до ранку й не чекали!

Вони обмінялися потисками рук, і містер Візлі сів на стілець біля Гаррі. Місіс Візлі

поставила й перед ним миску з супом.