Гаррі Поттер і напівкровний принц

коли Слизоріг, поклопотавшись коло графинів та чарок, знову обернувся лицем до кімнати, то

його погляд одразу впав на Гаррі.

— Гм, — гмикнув він і негайно відвернувся, наче боявся ушкодити очі. — На. — Подав

чарку Дамблдорові, котрий, не чекаючи запрошення, давно вже сів; потім підштовхнув тацю до

Гаррі, а тоді потонув у подушках відремонтованого дивана і напружено замовк. Його ноги були

такі короткі, що не діставали до підлоги.

— То як тобі живеться, Горацію? — запитав Дамблдор.

— Не дуже, — відразу відповів Слизоріг. — Слабкість у грудях. Хрипіння. А ще й

ревматизм. Не можу рухатися, як колись. Та воно й не дивно. Старість. Утома.

— Хоча ти досить прудко рухався, щоб приготувати нам таку зустріч за такий короткий

час, — заперечив Дамблдор. — Ти ж мав на підготовку не більше, ніж три хвилини.

Слизоріг чи то роздратовано, чи то гордо уточнив:

— Дві. Не чув, як спрацювало моє закляття проти непроханих гостей, бо був у ванні. Але,

Албусе, — додав він суворо, знову опановуючи себе, — це факт, що я стара людина. Втомлена

стара людина, що заслужила право на спокійне життя та дрібку земних благ.

Що-що, а це він має, подумав Гаррі, розглядаючи кімнату. Вона була задушлива й

захаращена, одначе ніхто не сказав би, що незатишна; були тут м’які крісла й ослінчики для ніг,

напої та книжки, коробки шоколадних цукерок і пухкенькі подушечки. Якби Гаррі не знав, хто

тут мешкає, то подумав би про якусь багату й примхливу бабусю.

— Ти, Горацію, ще не такий старий, як я, — заперечив Дамблдор.