Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Любий Горацію, — радісно пояснив Дамблдор, — якби сюди й справді завітали

смертежери, то над будинком висіла б Чорна мітка.

Чаклун ляснув себе гладкою рукою по широкому лобі.

— Чорна мітка, — пробурмотів він. — Я знав, що чогось не вистачає... та нехай. Усе одно

не було на це часу. Я саме наносив на оббивку останні штрихи, коли ви зайшли.

Він важко зітхнув, аж затремтіли кінчики вусів.

— Допомогти поприбирати? — ввічливо поцікавився Дамблдор.

— Будь ласка, — погодився чаклун.

Вони стали один до одного спинами — худий високий та товстий низенький — і махнули

чарівними паличками однаковим стрімким рухом.

Меблі повернулися на свої місця; візерунки складалися прямо в повітрі; пір’я полетіло

назад у подушки; подерті книжки склеювалися й шикувалися на полицях; гасові лампи вилітали

на столики й запалювалися; велика колекція потовчених срібних рамочок для фотографій

перелітала, виблискуючи, кімнату й розташовувалася, ціла й неушкоджена, на письмовому

столі; затягувалися тріщини, розриви й дірки; стіни самі себе витирали.

— А чия то, до речі, була кров? — Дамблдор перекрикував бамкання зціленого, як

новенького, старожитного годинника.

— На стінах? Драконяча, — теж закричав у відповідь чаклун на ім’я Горацій, бо саме в ту

мить з оглушливим скреготом і дзенькотом угвинчувалася в стелю люстра.

І ось насамкінець бренькнуло піаніно, й запала тиша.