Гаррі Поттер і напівкровний принц

русалкою. Цікаво, де він навчився цієї мови, подумав Гаррі. Він ще стільки всього не встиг у

нього запитати, і стільки сам би мав йому сказати...

І тут, без попередження, на нього навалилася жахлива істина, незаперечна й неспростовна.

Дамблдор помер, його немає... Гаррі так міцно стис у руці холодний медальйон, що аж стало

боляче; він не зміг стримати сліз, що виступили в нього на очах: відвернувся від Джіні та всіх

інших і задивився десь далеко, понад озеро, в бік Лісу, а той чоловічок у чорному й далі

бубонів... між деревами щось ворухнулося. Кентаври теж прийшли віддати шану. Вони не

вийшли на відкрите місце, але Гаррі бачив, як вони стоять нерухомо, ховаючись у затінку, і

розглядають чарівників, а сагайдаки зі стрілами звисають у них з боків.

І Гаррі пригадав свої перші кошмарні відвідини цього Лісу, перше своє зіткнення з тією

почварою, що нею був тоді Волдеморт, пригадав, як опинився з ним віч-на-віч, і як невдовзі

після того обговорював з Дамблдором тактику ведення безнадійного бою. Було важливо, сказав

тоді Дамблдор, боротися й боротися, постійно продовжувати боротьбу, бо лише так можна

стримати зло, хоч його й неможливо викорінити остаточно...

І раптом Гаррі дуже чітко побачив, сидячи тут під пекучим сонцем, як люди, що любили

його, один по одному прикривали його собою: спочатку тато з мамою, тоді хрещений батько і

нарешті Дамблдор; усі сповнені рішучості його вберегти; але тепер усе скінчилося. Він уже не

дозволить, щоб хтось ставав між ним і Волдемортом; він повинен назавжди позбутися ілюзії,

яку мав би втратити ще тоді, коли йому виповнився рік, — що батьківські руки захистять його

від будь-якого лиха. Від цього жаху йому вже не прокинутись, ніхто вже не прошепоче в темряві