Гаррі Поттер і напівкровний принц

“Дірявого Казана”, Поттерова сусідка-сквибка Арабела Фіґ, буйно-волоса бас-гітаристка з

чаклунського гурту “Фатальні сестри”, водій “Лицарського автобуса” Ерні Пренґ, мадам Малкін

з крамнички мантій на алеї Діаґон та ще деякі люди, що їх Гаррі знав лише з вигляду, такі як

шинкар з “Кабанячої голови” або відьма, що розвозила візочки з їжею в “Гоґвортському

експресі”. Замкові привиди з’явилися теж, ледь видимі на яскравому сонці, тож розрізнити їх

можна було тільки тоді, коли вони, безтілесно мерехтячи, линули в ясній височіні.

Гаррі, Рон, Герміона й Джіні посідали скраю ряду при озері. Люди перешіптувалися; це

нагадувало шелестіння трави під вітерцем, хоч співи пташок лунали значно голосніше.

Присутніх дедалі більшало. Гаррі побачив, як Луна допомагала сісти Невілу, й відчув, як його

охопила хвиля приязні до них обох. Вони єдині з усієї ДА відгукнулися на Герміонин заклик тієї

ночі, коли загинув Дамблдор, і Гаррі розумів, чому: їм найбільше бракувало ДА... мабуть, вони

постійно перевіряли свої монети в надії, що буде призначено чергову зустріч...

Пригнічений Корнеліус Фадж пройшов повз них у передні ряди, як завжди крутячи в

руках зелений капелюх-котелок; трохи далі Гаррі впізнав Ріту Скітер і його розлютив записник,

затиснутий у її руках з червоними нігтями; ще більшу лють викликала в нього Долорес

Амбридж, на ропушачому лиці якої застигла непереконлива гримаса скорботи, а кучері

металевого відтінку увінчував чорний оксамитовий капелюшок. Помітивши кентавра Фіренце,

що стояв біля самої води, немов вартовий, вона здригнулася й рвонула шукати іншого місця

якнайдалі від нього.

Нарешті посідали вчителі. Гаррі бачив Скрімджера, що скорботно й поважно сидів у