Гаррі Поттер і напівкровний принц

на стіл. Тепер він повертався проходом назад, шморгаючи носом, ніби гучною сурмою, що

викликало обурені погляди декого з присутніх, серед них, як помітив Гаррі, й Долорес

Амбридж... але Гаррі знав, що Дамблдор не звертав би на таке уваги. Гаррі по-дружньому

помахав Геґрідові рукою, але в того очі так напухли, що дивно було, як він узагалі бачить, куди

йти. Гаррі глянув на задній ряд, до якого прямував Геґрід, і зрозумів, що саме було для нього

орієнтиром — там сидів, одягнутий у куртку й штани, кожна холоша яких була завбільшки з

шатро, велет Ґроп, чия величезна, бридка й схожа на валун голова була слухняно й майже по-

людськи схилена. Геґрід сів біля свого брата по матері, і Ґроп поплескав його по голові, від чого

ніжки Геґрідового стільця загрузли в землю. Гаррі мимоволі ледь не розсміявся. Але тут пісня

стихла, і він знову подивився поперед себе.

Невисокий чоловічок у простій чорній мантії, з кущиками рідкого волосся на голові, звівся

на ноги й зупинився перед Дамблдоровим тілом. Гаррі не міг розібрати, що той говорить. Над

сотнями голів до них долинали тільки окремі слова. “Шляхетність духу”... “інтелектуальний

внесок”... “велич серця”... Ці слова ні про що не свідчили. Вони не мали нічого спільного з тим

Дамблдором, якого Гаррі знав. Він раптом пригадав слова, якими колись привітав їх Дамблдор:

“бовдур”, “булька”, “кулька” і “круть”, і знову ледве стримався, щоб не захихотіти... та що це з

ним таке?

Ліворуч від нього щось плюснуло, й він побачив, що русалки теж вигулькнули на

поверхню, щоб послухати. Пригадалося, як два роки тому Дамблдор нагинався над водою

неподалік від того місця, де тепер сидів Гаррі, й розмовляв русалчиною мовою з головною