Гаррі Поттер і напівкровний принц

якоїсь лазівки, якоїсь зачіпки, що давала б надію на повернення Дамблдора... він намацав у

кишені холодний ланцюжок фальшивого горокракса, що його тепер постійно носив з собою, не

як талісман, а як нагадування, чого він був вартий, і скільки ще попереду роботи.

На другий день Гаррі встав ранесенько, щоб зібрати речі; “Гоґвортський експрес” вирушав

через годину після похорону. У Великій залі всі були незвично тихі. Учні відповідно

повдягалися, і ніхто не мав особливого апетиту. Схоже на трон крісло посередині учительського

стола стояло порожнє. Геґрідове місце теж було вільне. Гаррі подумав, що в того, мабуть, зовсім

не було настрою приходити на сніданок. Зате в Снейпове крісло безцеремонно всівся Руфус

Скрімджер. Гаррі відвернувся від його жовтих очей, коли міністр обводив поглядом залу; він

мав неприємне відчуття, що Скрімджер його розглядає. У Скрімджеровім ескорті Гаррі помітив

руду чуприну й рогові окуляри Персі Візлі. Рон не подавав знаку, що знає про присутність Персі

— хіба що з незвичною злістю різав на шматочки рибу.

За Слизеринським столом нишком про щось перемовлялися Креб і Ґойл. Хоч які вони були

грізні здоровила, але тепер здавалися на диво самотніми й розгубленими без Мелфоя, що

зазвичай височів між ними й керував їхніми діями. Гаррі не дуже часто згадував Мелфоя. Уся

його лють зосередилася на Снейпі, проте він не забув, яким наляканим був Мелфоїв голос на

вежі і як він опустив чарівну паличку перед тим, як прибігли смертежери. Гаррі не вірив, що

Мелфой міг убити Дамблдора. Він і далі зневажав Мелфоя за його захоплення темними

мистецтвами, але до цієї антипатії додалася ще й крихітна краплинка жалю. Де зараз той

Мелфой, думав Гаррі, і що його примушує робити Волдеморт, погрожуючи вбити і його самого,