Гаррі Поттер і напівкровний принц

Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.

— Можеш, — відповіла професорка Макґонеґел, — швиденько.

Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по ґвинтових сходах, потім

помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не

мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи

Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.

— Це правда? — прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг. — Це таки правда?

Дамблдор... загинув?

— Так, — відповів Гаррі.

Гладка Пані заголосила й відхилилася, пропускаючи його, навіть не питаючи пароль.

Як і передбачав Гаррі, вітальня була набита учнями. Усі принишкли, коли він проліз крізь

отвір за портретом. Дін і Шеймус сиділи неподалік: це означало, що в спальні нікого не було, чи

майже нікого. Нічого не кажучи, не дивлячись нікому у вічі, Гаррі пройшов усю вітальню й

зайшов у двері до хлопчачих спалень.

Як він і сподівався, там на нього чекав Рон, що вдягнений сидів на ліжку з чотирма

стовпчиками. Гаррі сів на своє, і якусь мить вони просто дивилися один на одного.

— Вони кажуть, що треба закривати школу, — повідомив Гаррі.

— Люпин припускав, що таке може бути, — відповів Рон. Запала тиша.

— І що? — ледь чутно запитав Рон, ніби боявся, що їх підслухають меблі. — Чи ви

знайшли його? Здобули? Той...горокракс?