Гаррі Поттер і напівкровний принц

як на твою думку — чи можна залишати Гоґвортс відкритим?

Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-

скатертинку, підняв набряклі червоні очі й прохрипів:

— Йой, та я не знаю, пані професорко... най то вирішують вихователі гуртожитків і

директорка...

— Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, — лагідно сказала Макґонеґел, — і я

її ціную.

— Ну, я залишаюся, — сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними

краплями зрошуючи кошлату бороду. — Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було

тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але... йой, я не

знаю... Гоґвортс без Дамблдора...

Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.

— Ну що ж, — сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір’я,

перевіряючи, чи не прибув міністр, — тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде

порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.

Тепер щодо відправки учнів додому... є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше.

Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб “Гоґвортський експрес” прибув уже завтра...

— А як же похорон Дамблдора? — втрутився нарешті в розмову Гаррі.

— Ну... — затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів, — я... я знаю, що

Дамблдор хотів, щоб його поховали тут, у Гоґвортсі...