Гаррі Поттер і напівкровний принц

не знав, чого очікувати: можливо, кабінет буде завішаний чорною тканиною, чи там навіть

лежатиме Дамблдорове тіло. Насправді все в кабінеті було таким самим, як і тоді, коли вони з

Дамблдором кілька годин тому звідси виходили: срібні прилади сюрчали й випускали клубочки

диму на столиках з тонкими ніжками, меч Ґрифіндора за склом виблискував собі у місячному

сяйві, а Сортувальний Капелюх лежав на полиці за письмовим столом. Тільки Фоуксове сідало

було порожнє — він і досі голосив на подвір’ї. Та ще галерея покійних директорів і директорок

Гоґвортсу поповнилася новим портретом... Дамблдор дрімав у золотій рамі над столом, на його

гачкуватому носі сиділи схожі на два півмісяці окуляри, а сам він був спокійний і

вмиротворений.

Поглянувши на цей портрет, професорка Макґонеґел зробила дивний рух, наче додавала

собі твердості, а тоді обійшла письмовий стіл і подивилася на Гаррі. Її пооране зморшками

обличчя напружилось.

— Гаррі, — сказала вона, — я хотіла б знати, що ви з професором Дамблдором цього

вечора робили, коли покинули межі школи.

— Я не можу вам цього сказати, пані професорко, — відповів Гаррі. Він очікував цього

запитання й заздалегідь приготував відповідь. Саме тут, у цьому кабінеті, Дамблдор сказав йому,

що Гаррі не може розповідати про зміст їхніх уроків нікому, крім Рона й Герміони.

— Гаррі, це може бути важливо, — наполягла професорка Макґонеґел.

— Так, — погодився Гаррі, — і навіть дуже, але він не хотів, щоб я комусь про це

розповідав.