Гаррі Поттер і напівкровний принц

не розповіси.

Він усміхнувся Гаррі, і той зрозумів, що його не осадили і він може розпитувати ще.

— Пане професоре... я отримав совою листівку з Міністерства магії про заходи безпеки,

які треба вживати проти смертежерів...

— Так, і я таку отримав, — Дамблдор не ховав усмішки. — Думаєш, з неї багато користі?

— Не дуже.

— І я так думаю. До речі, ти не поцікавився, який мій улюблений сорт варення, щоб

перевірити, чи я справді професор Дамблдор, а не самозванець.

— Я не... — почав було Гаррі, не впевнений, докір це чи ні.

— Малинове варення, Гаррі, запам’ятай собі на майбутнє...хоч я на місці смертежера,

перш ніж перевтілюватись в мене, вивчив би мої смаки щодо варення.

— Е-е... справді, — пробурмотів Гаррі. — У тій листівці говорилося щось про інферіїв.

Що воно таке? Там не пояснювалося.

— Це трупи, — спокійно пояснив Дамблдор. — Мертві тіла, що виконують накази темних

чаклунів. Інферіїв, до речі, вже давненько не бачили, ще від першої могутності Волдеморта...

Він повбивав стільки людей, що міг би зібрати з них цілу армію. А ось ми, Гаррі, й прийшли...

Вони підійшли до ошатного будиночка, оточеного садочком. Гаррі перетравлював жахливу

інформацію про інферіїв і нічого навколо не помічав. Перед самою хвірткою Дамблдор став

наче вкопаний, і Гаррі на нього наштовхнувся.

— Ой, лихо. Ой, лихо-лихо-лихо.