Гаррі Поттер і напівкровний принц

— То Рука Слави, — пояснив Рон. — Вона світить лише тому, хто її тримає, пам’ятаєш?

— Отож, — повела далі Джіні, — він, мабуть, перевіряв, чи можна вже випускати

смертежерів, бо щойно побачив нас — відразу щось кинув і запала суцільна темрява...

—.. .Перуанський порошок “Розчинна темрява”, — сердито зітхнув Рон. — Від Фреда й

Джорджа. Треба з ними поговорити — щоб думали, кому продають свої товари.

— Ми випробували все... Лумос, Інсендіо, — пояснила Джіні. — Ніщо так і не розвіяло

темряву; ми навпомацки шукали вихід з коридору й чули, як повз нас хтось пробіг. Мелфой,

очевидно, все бачив завдяки тій Руці і показував їм дорогу, а ми боялися насилати закляття, щоб

не влучити одне в одного. Поки ми добралися до освітленого коридору, вони вже зникли.

— На щастя, — додав Люпин, — Рон, Джіні й Невіл відразу на нас наштовхнулися й

повідомили, що сталося. За кілька хвилин ми догнали смертежерів, що бігли до астрономічної

вежі. Мелфой, мабуть, не сподівався, що на чатах стоятимуть більше людей; принаймні видно

було, що запаси “Розчинної темряви” в нього закінчилися. Почався бій. Вони розсіялися хто

куди, а ми кинулися за ними. Один з них, Ґіббон, відірвався від решти й побіг до сходів на

вежу...

— Вичаклувати Мітку? — запитав Гаррі.

— Мабуть, так. Вони, очевидно, про все домовилися ще до того, як вийшли з кімнати на

вимогу, — припустив Люпин. — Але навряд чи Ґіббонові хотілося чекати Дамблдора на самоті,

бо незабаром він повернувся й теж кинувся в битву, де в нього і влучило те смертельне закляття,

якого я ледь уник.