Гаррі Поттер і напівкровний принц

— А чому, пане професоре?

— Бо ти зі мною, — спокійно відповів Дамблдор. — Цього достатньо.

В кінці вулички він різко зупинився.

— Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення? — запитав він.

— Не складав, — відповів Гаррі. — Для цього ж треба мати сімнадцять років.

— Це так, — підтвердив Дамблдор. — Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За

ліву, якщо ти не проти... ти вже помітив, що моя чарівнопалична рука зараз трошки слабкувата.

Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.

— Дуже добре, — схвалив Дамблдор. — Ну, то рушаймо.

Гаррі відчув, що Дамблдорова рука вислизає, і вчепився в неї ще міцніше: наступної миті

все почорніло; щось його страшенно стисло; він не міг дихати, груди ніби здушили металеві

обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки втиснулися в череп, і тоді...

Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми.

Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд,

перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому

сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам’ятник загиблим воїнам та кілька

лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті

явився.

— Усе гаразд? — турботливо поглянув на нього Дамблдор. —До цього треба звикнути.

— Нормально, — Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою.