Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Хто тут ще є?

— Це я хотів би тебе запитати. Чи, може, ти дієш самостійно?

Гаррі побачив, як безбарвні Мелфоєві очі знову зиркнули на Дамблдора, освітленого

зеленкуватим сяйвом Мітки.

— Ні, — заперечив він. — Я маю підкріплення. Сьогодні у вашій школі є смертежери.

— Ну-ну, — сказав Дамблдор, мовби Мелфой показував йому цікавий варіант домашньої

роботи. — Дуже добре. Тобі вдалося їх сюди запустити?

— Так, — засопів Мелфой. — Карочє, прямо під вашим носом, а ви й не помітили!

— Геніально, — сказав Дамблдор. — Але... вибач мені... а де ж вони? Щось ніхто тебе не

підтримує.

— Вони зустріли когось із охоронців. Там унизу йде бій. Карочє, вони надовго не

затримаються... а я пішов перший. Я... я мушу зробити свою справу.

— Ну, то роби, дорогенький, — лагідно сказав Дамблдор.

Запала тиша. Гаррі стояв, ув’язнений у власному невидимому й непорушному тілі й

нашорошував вуха, щоб почути хоч якісь звуки віддаленої битви смертежерів, а Драко Мелфой

нічого не робив, просто дивився на Албуса Дамблдора, котрий, як це не дивовижно, всміхнувся.

— Драко-Драко, ти ж не вбивця.

— Звідки ви знаєте? — огризнувся Мелфой.

Він, мабуть, зрозумів, як по-дитячому прозвучали ці слова. Гаррі побачив, як Драко

почервонів у зеленкуватому сяйві Мітки.