Гаррі Поттер і напівкровний принц

свої сліпі, осклілі очі, тягнучи за собою мокре лахміття, ошкіряючи свої гнилі зуби.

— Петрифікус Тоталус! — заревів Гаррі знову, відступаючи назад і батожачи повітря

чарівною паличкою; шестеро чи семеро з них повалилися, але на нього вже насувалися інші.

— Імпедімента! Зв’язатус!

Деякі заточилися, одного чи двох обв’язали мотузки, але ті, що лізли на острів ззаду,

просто переступали через них або й затоптували. І далі розрізаючи повітря чарівною паличкою,

Гаррі заволав:

— СЕКТУМСЕМПРА!

Та хоч у їхньому вологому лахмітті та крижаній шкірі й з’являлися діри, з цих ран не

бризкала кров, бо в них її просто не було: вони сунули далі, нічого не відчуваючи, тягнучи до

нього висохлі руки, а він задкував од них, поки не відчув, що його і ззаду охопили руки, —

тонкі, безплотні й холодні, наче смерть, і ось його ноги відірвалися від землі, бо почвари

підняли його вгору й понесли, неухильно й невідворотно, до води, і він знав, що порятунку вже

немає, що його втоплять і він стане ще одним мертвим охоронцем частки розшматованої

Волдемортової душі...

Але тут у темряві спалахнув вогонь: багряно-золотисте вогненне кільце оточило острівець.

Інферії, що так міцно тримали Гаррі, похилилися й послабили хватку; вони не наважувалися

пройти крізь полум’я, щоб дістатися до води. Вони випустили з рук Гаррі; він упав додолу,

спробував устати, послизнувся на камені й знову впав, подряпавши руки, але відразу схопився

на ноги, підняв чарівну паличку й роззирнувся.