Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Пане директоре, я зараз, я зараз! — у відчаї белькотів Гаррі, хоч і не думав, що

Дамблдор його чує; той повалився на бік, хрипів і судомно хапав ротом повітря, наче в

передсмертній агонії. — Аґваменті... Аґваменті... АҐВАМЕНТІ!

Келих наповнився і знову спорожнів. Аж ось Дамблдорове дихання почало затихати. У

голові в Гаррі все переплуталося від паніки, він інстинктивно вловив, що залишався один-

єдиний шлях здобути воду, бо так задумав Волдеморт...

Він кинувся до самого краєчка каменя й занурив келих в озеро, наповнивши його по

самісінькі вінця крижаною водою, що вже не зникала.

— Пане директоре... нате! — загорлав Гаррі й незграбно вилив воду Дамблдорові на

обличчя.

Нічого кращого він і не міг зробити, бо та його рука, в якій не було келиха, раптом

закрижаніла, але не від холоду води. За зап’ястя його вхопили білі слизькі пальці, а істота,

котрій вони належали, помалу стягала хлопця з каменя. Поверхня озера вже не була гладенька,

як дзеркало; вона пінилася, і скрізь, куди не глянь, з води вигулькували білі голови й руки —

чоловіки, жінки й діти з запалими, невидющими очима сунули до острова: армія мерців, що

піднімалася з чорної води.

— Петрифікус Тоталус! — зарепетував Гаррі, чіпляючись за гладеньку мокру поверхню

острівця, й одночасно цілячись чарівною паличкою в інферія, що вчепився йому в руку: той

відпустив руку й шубовснув у воду. Гаррі ледве звівся на ноги; проте нові й нові інферії

дряпалися на острів, хапаючись кістлявими руками за слизьку поверхню, витріщаючи на нього