Гаррі Поттер і напівкровний принц

У цілковитій тиші Дамблдор випив три повні келихи рідини. Надпивши з четвертого

половину, він захитався й упав просто на чашу. Його очі були й досі заплющені, дихання важке.

— Пане професоре, — напруженим голосом запитав Гаррі, — ви мене чуєте?

Дамблдор не відповідав. Його обличчя смикнулося, ніби він міцно спав і бачив жахливий

сон. Келих почав випадати з рук; рідина з нього от-от мала вилитися. Гаррі простяг руку, схопив

кришталеву посудину й притримав.

— Пане професоре, ви мене чуєте? — голосно перепитав він, і його голос луною розлігся

в печері.

Дамблдор важко зітхнув, а тоді заговорив голосом, якого Гаррі не впізнав, бо ще ніколи не

чув, щоб Дамблдор був такий переляканий.

— Я не хочу... не примушуй мене...

Гаррі втупився в це поблідле обличчя, яке він так добре знав, з його гачкуватим носом та

схожими на два півмісяці окулярами, й не знав, що робити.

—.. .не подобається... хочу зупинитися... — простогнав Дамблдор.

— Ви... вам не можна зупинятися, пане професоре, — вимовив Гаррі. — Ви повинні

випити все до дна, пам’ятаєте? Ви самі сказали, що повинні випити. Ось...

Ненавидячи самого себе, відчуваючи огиду до того, що робить, Гаррі силою приклав

келиха Дамблдорові до рота й нахилив, щоб директор допив рідину.

— Ні... — захрипів Дамблдор, коли Гаррі знову зачерпнув келихом з чаші. — Не хочу... не

хочу... пусти мене...