Гаррі Поттер і напівкровний принц

натомість щезло забризкане кров’ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у

непроглядну темряву.

— Спочатку, мабуть, я, — сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу

засвічуючи чарівну паличку.

Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного

озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її

стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве

світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні

палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з

паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж

звичайна.

— Ходімо, — спокійно сказав Дамблдор. — Старайся не ступати у воду. Тримайся біля

мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати, їхні кроки відлунювали над

вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з

одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого — безмежна широчінь

гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом

посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

— Пане професоре? — не витримав нарешті він. — Думаєте, горокракс тут?

— Тут, — відповів Дамблдор. — Я переконаний. Питання лише, як нам до нього