Гаррі Поттер і напівкровний принц

Валуни були слизькі від морської води. Гаррі відчував на обличчі холодні солоні бризки.

— Лумос, — промовив Дамблдор, коли ступив на найближчий до урвища валун. Тисячі

золотистих цяток світла заіскрилися на темній поверхні води; чорна кам’яна стіна за його

спиною теж освітилася.

— Бачиш? — тихо запитав Дамблдор, підіймаючи чарівну паличку. Гаррі помітив у скелі

розколину, в якій струменіла, вируючи, темна вода.

— Ти не проти трохи змокнути?

— Ні, — відповів Гаррі.

— Тоді знімай плащ-невидимку... тут він не потрібен... і стрибаймо.

І з несподіваною спритністю як для такого немолодого чоловіка Дамблдор зісковзнув з

валуна, шубовснув у море й бездоганним брасом поплив до темної розколини, тримаючи сяючу

чарівну паличку в зубах. Гаррі скинув плаща, запхнув його в кишеню й стрибнув слідом.

Вода була крижана;мокрий одяг сковував рухи й тягнув на дно. Глибоко вдихаючи, аж

ніздрі вбирали запах солі й водоростей, Гаррі плив за мерехтливим зникомим світлом, що

заглиблювалося усе далі й далі у скелю.

Розколина незабаром перетворилася на темний тунель, який, як подумалося Гаррі, ущерть

заливає вода під час припливу. Слизькі стіни, відстань між якими не перевищувала метра, у

світлі Дамблдорової чарівної палички виблискували, наче мокрий асфальт. Трохи далі тунель

завернув ліворуч, і Гаррі побачив, що він тягнеться далеко вглиб скелі. Він і далі плив за

Дамблдором, зачіпаючи пучками занімілих пальців шорстке мокре каміння.