Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Плати? — здивувався Гаррі. —Треба розплачуватися з дверима?

— Так, — відповів Дамблдор. — Кров’ю, якщо не помиляюся.

— Кров’ю?

— Я ж казав, що це грубо, — презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор,

немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. — Ідея, як ти, мабуть, розумієш,

полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт

неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.

— Так, але якщо їх можна уникнути... — пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль,

і геть не прагнув відчути його знову.

— Іноді їх, однак, не уникнути, — сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й

виставляючи ушкоджену руку.

— Пане професоре! — запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа.

— Давайте я, бо я...

Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся.

Блиснуло срібло — і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам’яна поверхня рясно вкрилася

темними блискучими крапельками.

— Ти дуже люб’язний, Гаррі, — Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над

глибоким порізом на руці — і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві

рани. — Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?

Сліпучі сріблясті обриси арки знову з’явилися на стіні, але тепер уже не зникали: