Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Тут, — сказав він. — Заходити треба тут. Вхід приховано.

Гаррі не питав, звідки Дамблдор це знає. Він ще не бачив чаклуна, який би все робив саме

отак — за допомогою звичайних поглядів та доторків; але Гаррі давно вже збагнув, що вибухи й

дим найчастіше бувають свідченнями дурості, а не майстерності.

Дамблдор одійшов від стіни печери й націлив на неї чарівну паличку. За мить там

з’явилися сліпучо-білі обриси арки, немовби її ззаду підсвітили потужним світлом.

— Ви з-зуміли! — цокотів зубами Гаррі, та не встигли ці слова зірватися йому з вуст, як

обриси зникли, залишивши ту саму голу й міцну кам’яну поверхню. Дамблдор озирнувся.

— Вибач, Гаррі, я й забув, — він спрямував на нього чарівну паличку — й одяг Гаррі

миттю став теплий і сухий, наче повисів біля палаючого вогнища.

— Дякую, — зрадів Гаррі, але Дамблдор знову зосередився на міцній стіні печери. Він не

вдавався до чарів, а просто стояв і пильно дивився, немовби побачив якийсь надзвичайно

цікавий напис.

Гаррі не рухався; він не хотів відволікати зосередженого Дамблдора.

Це тривало цілих дві хвилини, а тоді Дамблдор тихо сказав:

— Не може бути. Так грубо.

— Що таке, пане професоре?

— Я так собі думаю, — Дамблдор сягнув здоровою рукою в мантію і вийняв короткий

срібний ніж, схожий на той, яким Гаррі кришив складники для настоянок та відварів, — що з

нас вимагають плати за прохід.