Гаррі Поттер і напівкровний принц

виступі темної скелі, а внизу пінилася й вирувала вода. Він озирнувся. Ззаду нависала ще вища

скеля, прямовисна, чорна й бездушна. Кілька величезних кам’яних уламків — таких, як той, де

стояли Гаррі й Дамблдор — мабуть, колись давно відкололися від тієї скелі. Краєвид був

похмурий і суворий; море й каміння, ніде ні дерева, ні землі, ні трави чи піску.

— І що ти думаєш? — запитав Дамблдор. Так, ніби він цікавився думкою Гаррі, чи гарне

це місце для пікніка.

— Сюди привозили дітей із сиротинця? — здивувався Гаррі, якому важко було уявити

незатишніше місце для денної мандрівки.

— Не зовсім сюди, —уточнив Дамблдор. — Там, за скелями, є невеличке село. Сиріт,

мабуть, привозили, щоб вони подихали морським повітрям і подивилися на хвилі. Я не думаю,

що це місце хтось відвідував, окрім Тома Редла та його малих жертв. Жоден маґл не вибрався б

на цей камінь, хіба що був би надзвичайно вправним скелелазом. Човнами теж неможливо сюди

дістатися — хвилі навколо скель дуже небезпечні. Уявляю, як Редл спускався звідти вниз; чари,

мабуть, придалися тут краще, ніж мотузки. І він затяг сюди двох дітлахів, мабуть, щоб просто

потішитися, їх залякуючи. Та сама дорога сюди залякає кого завгодно.

Гаррі ще раз глянув угору на скелю й відчув, як пробіг мороз по спині.

— Але його мета... і наша... лежить трохи далі. Ходімо.

Дамблдор підкликав Гаррі до самісінького краю стрімчака, звідки вервечка заглибин, що

слугували опорами для ніг, вела вниз до валунів, напівзанурених у воду ближче до великої скелі.

Спуск був вельми ненадійний, і Дамблдор, якому трохи заважала всохла рука, рухався поволі.