Гаррі Поттер і напівкровний принц

смертну кару. Ну, Гаррі, валізу спакував?

— Е-е...

— Сумнівався, що я з’явлюся? — проникливо припустив Дамблдор.

— Я зараз піду і... е-е... доскладаю, — пробурмотів Гаррі, поспіхом збираючи розкидані

кросівки й телескоп.

Минуло трохи більше десяти хвилин, поки він познаходив усе необхідне; нарешті йому

вдалося видобути з-під ліжка плащ-невидимку, закрутити покришку на банці кольорозмінного

чорнила й примусити зачинитися валізу, з якої недоречно стримів казанок. Тоді, тягнучи однією

рукою валізу, а в другій тримаючи клітку з Гедвіґою, він зійшов сходами донизу.

Розчаровано виявив, що Дамблдор не чекає його в коридорі, а це означало, що треба

вертатися до вітальні.

Там усі мовчали. Дамблдор щось мугикав собі під ніс, почуваючись цілком вільно, але

атмосфера в кімнаті була напружена й густа, мов заварний крем, і Гаррі не наважився поглянути

на Дурслів, коли сказав:

— Пане професоре... я вже готовий.

— Добре, — зрадів Дамблдор. — Тоді ще одне насамкінець. — І він ще раз звернувся до

Дурслів. — Ви, поза сумнівом, знаєте, що через рік Гаррі стане повнолітній...

— Ні, — озвалася вперше після Дамблдорового прибуття тітка Петунія.

— Даруйте? — чемно перепитав Дамблдор.

— Не стане. Він на місяць молодший за Дадлі, а Дадлі виповниться вісімнадцять аж за два