Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Чари, які я наслав п’ятнадцять років тому, забезпечують Гаррі могутній захист, доки він

може називати цей дім своїм домом. І хоч він був тут нещасний і небажаний, хоч ви його

постійно кривдили, та все ж, хай і неохоче, ви виділили йому тут кімнатку. Ці чари перестануть

діяти у ту ж мить, як Гаррі виповниться сімнадцять років; інакше кажучи, тоді, коли він стане

дорослим чоловіком. Я прошу лише одного: щоб ви дозволили Гаррі повернутися ще раз у цей

будинок, перш ніж він відсвяткує свій сімнадцятий день народження, бо це забезпечить йому

захист аж до того часу.

Ніхто з Дурслів не промовив ані слова. Дадлі супився, наче усе ще намагався вирахувати,

коли ж це йому завдали шкоди. Дядько Вернон мав такий вигляд, ніби йому щось застрягло в

горлі: а ось тітка Петунія вкрилася дивним рум’янцем.

— Гаррі... нам час вирушати, — сказав нарешті Дамблдор, встаючи й розправляючи свою

довгу чорну мантію.

— До наступної зустрічі, — попрощався він з Дурслями, з вигляду яких можна було

зробити висновок, що вони воліли б відкласти цю зустріч назавжди, а тоді підняв на прощання

капелюха і вийшов з кімнати.

— Бувайте, — швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався

біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.

— Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, — сказав він, знову виймаючи чарівну

паличку. — Я це все відішлю в “Барліг”, хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-

невидимку... про всяк випадок.