Гаррі Поттер і напівкровний принц

Гнів і обурення боролися з потрясінням і хвилюванням: кілька секунд Гаррі не міг

говорити.

— Боятися — це природно, — сказав Дамблдор.

— Я не боюся! — негайно заперечив Гаррі, і це була щира правда; чого-чого, а страху він

не відчував. — А який саме горокракс? І де він?

— Я ще точно не знаю, який саме... хоч змію, гадаю, можна відразу відкинути... але

думаю, що він захований у печері на одному узбережжі за багато миль звідсіля. в печері, яку я

шукав страшенно довго, в печері, де Том Редл колись перелякав двох дітей з сиротинця під час

їхньої щорічної екскурсії. Пам’ятаєш?

— Так, — відповів Гаррі. — А чим він там захищений?

— Не знаю; маю певні припущення, хоч може виявитися, що вони цілком хибні. —

Дамблдор завагався, а тоді сказав: — Гаррі, я пообіцяв узяти тебе з собою, і не відмовляюся від

свого слова, але я зробив би величезну помилку, якби не попередив тебе, що це може бути вкрай

небезпечно.

— Я з вами, — сказав Гаррі ще до того, як Дамблдор договорив. Він аж кипів злістю на

Снейпа, і прагнення вчинити щось відчайдушне й ризиковане лише подесятерилося. Це, мабуть,

відбилося в Гаррі на обличчі, бо Дамблдор відійшов від вікна й уважніше придивився до нього;

між його сивими бровами пробігла малесенька зморшка.

— Що з тобою?

— Нічого, — негайно збрехав Гаррі.