Гаррі Поттер і напівкровний принц

спогад, що висмоктує життя з дівчинки, в чиї руки він потрапив? Ні, в тій книжечці містилося

щось значно зловісніше... частка чиєїсь душі, я в цьому був майже впевнений. Щоденник був

горокраксом. Але це породило тільки нові запитання. Найбільше мене заінтригувало й

занепокоїло те, що цей щоденник він створив не лише задля власної безпеки, але й як зброю.

— Я й далі не розумію, — вимовив Гаррі.

— Він діяв саме так, як має діяти горокракс... інакше кажучи, часточка душі, прихована в

ньому, надійно оберігалася й відіграла, безперечно, свою роль, відвертаючи смерть свого

власника. Однак я не сумніваюся, що Редл дуже хотів, аби цей щоденник хтось прочитав, хотів,

щоб частинка його душі вселилася й оволоділа кимось іншим, допомагаючи таким чином

випустити на волю слизеринського монстра.

— Мабуть, він не хотів, щоб марно пропала його тяжка праця, — припустив Гаррі. — Він

хотів, щоб усі з часом довідалися, що саме він спадкоємець Слизерина, бо раніше він ще не міг

приписати собі такої честі.

— Цілком правильно, — кивнув головою Дамблдор. — Але чи не вважаєш ти, Гаррі, що,

маючи намір передати або підкинути щоденника якомусь майбутньому гоґвортському учневі чи

учениці, він досить недбало поставився до тієї безцінної частки своєї душі, що була там

прихована? Горокракс повинен, як пояснив професор Слизоріг, забезпечити надійний і

безпечний захист частинки душі її власника; не можна легковажно жбурляти її під чужі ноги,

ризикуючи, що хтось може її знищити... а так, до речі, й сталося: цієї конкретної часточки душі

вже не існує — ти про це подбав.