Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Звичайно, це все тільки припущення, — пробурмотів він, — те, що ми обговорюємо,

правда? Чиста теорія...

— Так-так, пане професоре, так і є, — квапливо погодився Редл.

— Та все одно, Томе... нехай залишиться між нами те, що я казав... тобто те, що ми тут

обговорювали. Декому може не сподобатися, що ми вели балачки про горокракси. Це, розумієш,

у Гоґвортсі заборонена тема... Дамблдор страшенно розгнівається...

— Я мовчатиму як риба, — пообіцяв Редл і вийшов з кабінету, але Гаррі ще встиг

побачити на його обличчі вираз тієї несамовитої радості, якою воно засяяло тоді, коли Редл

довідався, що він чаклун; ця радість не оживила його вродливі риси, а навпаки — з нею обличчя

втрачало щось людське...

— Дякую, Гаррі, — тихенько сказав Дамблдор. — Вертаємось...

Коли Гаррі опинився в кабінеті, директор уже сидів за своїм столом. Гаррі теж сів і чекав,

коли заговорить Дамблдор.

— Я дуже довго прагнув побачити це свідчення, — сказав нарешті Дамблдор. — Воно

підтверджує мою теорію, доводить, що я мав рацію, а також вказує на те, яка ще довга дорога у

нас попереду...

Гаррі раптом помітив, що всі до одного директори й директорки на портретах

попрокидалися й уважно слухають їхню розмову. Один огрядний чаклун з червоним носом

навіть приклав до вуха слухову трубку.

— Гаррі, — сказав Дамблдор, — я впевнений, що ти зрозумів усю важливість щойно