Гаррі Поттер і напівкровний принц

почутого. Коли Томові Редлу було стільки років, як тобі тепер, може, на місяць-два більше чи

менше, то він робив усе можливе й неможливе, щоб дізнатися, як досягти безсмертя.

— І ви, пане директоре, гадаєте, що він тоді свого досяг? — запитав Гаррі. — Створив

горокракс? І тому не вмер, коли напав на мене? Він десь заховав той горокракс? Надійно

убезпечив частку своєї душі?

— Частку... і, мабуть, не одну, — відповів Дамблдор. — Ти ж чув Волдеморта: він

особливо хотів почути Горацієву думку про те, що буде з чаклуном, який створить більше, ніж

один горокракс; що буде з чаклуном, який так прагне уникнути смерті, що готовий скоїти багато

вбивств, неодноразово розривати свою душу, щоб зберегти її в багатьох, схованих поодинці

горокраксах. Цієї інформації він не отримав би з жодної книжки. Як мені відомо... і як, мабуть,

знав Волдеморт... ще жоден чаклун не розривав своєї душі більше, ніж надвоє.

Дамблдор на мить замовк, даючи лад думкам, а тоді сказав:

— Чотири року тому я отримав доволі переконливий доказ, що Волдеморт розірвав свою

душу.

— Де? — запитав Гаррі. — Як?

— Ти сам мені його дав, Гаррі, — пояснив Дамблдор. — Щоденник, Редлів щоденник, з

чіткими вказівками, як відімкнути Таємну кімнату.

— Я не розумію, пане директоре, — розгубився Гаррі.

— Хоч я й не бачив Редла, що вийшов тоді зі щоденника, але ти описав мені явище, про

яке я доти не чув. Звичайний спогад, що починає самостійно діяти й мислити? Звичайний