Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Йой, то ти вскочив у халепу, га? — стурбовано глянув на нього Геґрід. — Тобі не вільно

бувати вечорами поза замком, я це знаю, се моя вина...

— Ні-ні, коли він почув, куди я йду, то сказав, що теж хотів би прийти й віддати останні

почесті Араґоґу, — сказав Гаррі. — Він, думаю, пішов перевдягтися у відповідний одяг... і ще

він обіцяв принести пляшку, щоб пом’янути Араґоґа...

— Справді? — здивовано і водночас зворушено перепитав Геґрід. — Се... се дуже файно з

його боку, а також те, що він тебе не викаже. Я досі майже не мав якихось справ з Горацієм

Слизорогом... а він, бач, приходить пом’янути Араґоґа... Араґодзько дуже би ся втішив...

Гаррі подумав, що Араґоґа насамперед утішила б велика кількість їстівної плоті на кістках

Слизорога, але промовчав, підійшов до заднього віконечка Геґрідової хатини й побачив там

справді огидне видовище — величезного здохлого павучиська, що лежав на спині, виставивши

скручені й переплетені лапи.

— Геґріде, то ми поховаємо його тут, у тебе на городі?

— Я си гадаю, що там, за гарбузами, — здушеним голосом проказав Геґрід. — Я вже си

викопав... знаєш... могилку. Та й подумав, що варто сказати пару файних слів... згадати щось

радісне...

Його голос затремтів і стих. Хтось постукав у двері, і він пішов відчиняти, висякавшись у

свою хустинку-як-скатертинку. Слизоріг у жалобній чорній краватці і з пляшками в руках

швиденько переступив поріг хатини.

— Геґріде, — почав він смутним голосом. — Прийми моє співчуття у зв’язку з твоєю