Гаррі Поттер і напівкровний принц

Гаррі, що саме з’явився з-під плаща-невидимки.

— Так... а Рон і Герміона не змогли, — повідомив Гаррі. — Вони передають тобі свої

співчуття.

— Нічого... то нічого... Гаррі, він був би зворушений, якби знав, що ти тут будеш...

Геґрід заридав. Він зробив собі чорну нарукавну пов’язку з ганчірки, виквецяної ваксою

для взуття; очі в нього набрякли, почервоніли й розпухли.

Гаррі співчутливо поплескав його по лікті, бо вище все одно не діставав.

— Де ми його поховаємо? — запитав він. — У Лісі?

— Йой, та де там, — заперечив Геґрід, витираючи сльози краєм сорочки. — Інші павуки

вже не підпустять мене до свого павутиння, коли там нема Араґоґа. Так виглядає, що вони мене

не з’їли тілько тому, що він їм не велів того робити! Ти годен у таке повірити, Гаррі?

Найчесніше було б відповісти “так”; Гаррі відразу пригадав ту жахливу сцену, коли вони з

Роном опинилися віч-на-віч з акромантулами: тоді не виникало ані найменшого сумніву, що

тільки Араґоґ міг зупинити їх, щоб вони не зжерли Геґріда.

— Ніколи такого не було, щоб я не міг зайти в оту ділянку Лісу! — похитав головою

Геґрід. — Було тяжко навіть забрати звідти Араґоґове тіло... вони зазвичай пожирають своїх

мертвяків, розумієш... але я хтів файно його поховати. .. щоб усе було якось по-людськи...

Він знову заридав, і Гаррі ще раз поплескав його по лікті, кажучи при цьому (бо відвар

підказував, що саме це треба зробити):

— Коли я сюди йшов, Геґріде, то зустрів професора Слизорога.