Гаррі Поттер і напівкровний принц

майже те саме...

Друзі побачили, як Слизоріг зайшов до Великої зали, і, добре знаючи, що він за їжею не

поспішає, певний час сиділи у вітальні, розробляючи план, щоб Гаррі пішов до кабінету

Слизорога аж тоді, як той туди повернеться. Коли сонце торкнулося верхівок дерев

Забороненого лісу, вони вирішили, що вже час, переконалися, що Невіл, Дін і Шеймус

залишаються у вітальні, і прокралися до хлопчачої спальні.

Гаррі дістав з самого дна валізи скручену шкарпетку й вийняв з неї невеличку блискучу

пляшечку.

— Ну, будьмо, — сказав Гаррі, підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.

— Ну, як воно? — прошепотіла Герміона.

Гаррі якусь мить мовчав. А тоді, повільно, але невідворотно його охопило п’янке відчуття

безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все — на все, що

завгодно... а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко...

Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.

— Чудово! — вигукнув він. — Справді чудово! Що ж... іду до Геґріда.

— Що? — в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.

— Ні, Гаррі... ти мав іти до Слизорога, пам’ятаєш? — наполягала Герміона.

— Та де там, — рішуче заперечив Гаррі. — Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до

Геґріда.

— Ти маєш настрій ховати велетенського павука? — приголомшено перепитав Рон.