Гаррі Поттер і напівкровний принц

роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?

Волдеморт зобразив холодне здивування.

— Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я навіть дуже її прагну.

— Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем — так само, як не

хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба, Томе? Хоч раз попроси відверто.

Волдеморт посміхнувся.

— Якщо не хочеш давати мені роботу...

— Та вже ж не хочу, — підтвердив Дамблдор. — І не сумніваюся, що ти цього й очікував.

Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.

Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його

пашіло люттю. — То це останнє твоє слово?

— Останнє, — теж підвівся Дамблдор.

— Тоді нам більше нема про що говорити.

— Нема, — погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. — Давно минув

той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої

злочини. А як би я цього хотів, Томе... як би я хотів...

Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що

Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт

повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.

Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже