Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Добрий вечір, Томе, — невимушено привітався Дамблдор. — Може, сядеш?

— Дякую, — сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор... на той самий стілець,

з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. — Я чув, ти став директором, — сказав він

трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. — Гідний вибір.

— Я радий, що ти схвалюєш, — усміхнувся Дамблдор. — Що тобі запропонувати випити?

— Я б не відмовився, — відповів Волдеморт. — Дорога була далека.

Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер тримав сито спогадів, але тоді там

було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді

повернувся у своє крісло.

— Отже, Томе... чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів

не відразу.

— Мене вже не називають Том, — сказав нарешті він. — Тепер я відомий під ім’ям...

— Я знаю, під яким ім’ям ти відомий, — чемно всміхнувся Дамблдор. — Але для мене ти

назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають,

з чого починали їхні вихованці.

Він підняв келих, мовби п’ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.

Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова

вживати обране Волдемортом ім’я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови

зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.

— Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, — сказав Волдеморт після короткої