Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов,

— спокійно погодився він. — Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б

не хотілося вірити, що вони правдиві бодай наполовину.

На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, коли він прорік:

— Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би

це знати, Дамблдоре.

— То ти називаєш “величчю” те, що робиш? — делікатно запитав Дамблдор.

— Безперечно, — відповів Волдеморт, і його очі спалахнули червоним полум’ям. — Я

експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати...

— Певними чарами, — спокійно виправив його Дамблдор. — Певними. Бо є такі чари,

щодо яких ти залишаєшся. .. вибач мені... цілковитим неуком.

Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий вищир, зловісний оскал — гірший за

найлютіший погляд.

— Давня суперечка, — м’яко сказав він. — Одначе, Дамблдоре, я ще не бачив

підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.

— Можливо, ти не там шукав? — припустив Дамблдор.

— А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут, у Гоґвортсі? — запитав

Волдеморт. — Дозволиш мені повернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з

учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні... Дамблдор підняв

брови.