Гаррі Поттер і напівкровний принц

— поцікавився Гаррі.

— Мій, — відповів Дамблдор.

І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті,

який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів

Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були

цілі й неушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше зморшок. Єдина різниця між

сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в

темряві за вікном й збиралися на підвіконні.

Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього

прибуття у двері постукали, і він сказав:

— Заходь.

Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще

схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам’яного казана два року тому; очі не були

ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не

був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й

дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не

перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а

обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.

Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей

візит було домовлено заздалегідь.