Гаррі Поттер і напівкровний принц

Гоґвортс і запитав... він запитав професора Слизорога про горокракси, — все ще ніяково

завершив він.

— Дуже добре, — похвалив Дамблдор. — Тепер ти, сподіваюся, згадаєш, що на самому

початку цих наших зустрічей я тобі казав, що ми вступаємо в царство здогадок і припущень?

— Так, пане директоре.

— Сподіваюся, ти погодишся, що досі я демонстрував тобі переконливі джерела й факти, з

яких я міг робити висновки про Волдемортову діяльність аж до його повноліття, тобто до

сімнадцяти років? Гаррі кивнув головою.

— Проте зараз, Гаррі, — вів далі Дамблдор, — усе стає туманніше й химерніше. Важко

було знайти свідчення про Волдеморта-хлопчика, та майже неможливо знайти, хто був би

готовий згадувати про дорослого Волдеморта. Чесно кажучи, я сумніваюся, що взагалі існує хоч

одна жива душа, окрім нього самого, що могла б нам дати цілісний опис його життя після

закінчення Гоґвортсу. Однак я хотів би ще поділитися з тобою двома останніми спогадами. —

Дамблдор показав на дві кришталеві пляшечки, що поблискували біля сита спогадів. — Мені

дуже цікаво порівняти твою думку з висновками, які зробив я.

Від згадки, що Дамблдор так високо цінує його думку, Гаррі запік сором за те, що він не

виконав завдання й не здобув спогадів про горокракси; він ніяково засовався на стільці, коли

Дамблдор підніс першу пляшечку до світла й оглянув її.

— Маю надію, ти ще не втомився занурюватися в пам’ять інших, бо ці два спогади дуже

дивні, — сказав він. — Перший належить старезній ельфині-домовичці на ім’я Гокі. Перш ніж