Гаррі Поттер і напівкровний принц

Герміона старанно вдавала, що нічого не бачить, але разів зо два Гаррі помічав на її обличчі

самовдоволену посмішку. Цілісінький день у неї був на диво добрий настрій, а ввечері у

вітальні вона навіть погодилася переглянути (інакше кажучи, дописати) для Гаррі реферат з

гербалогії, від чого досі категорично відмовлялася, бо розуміла, що Гаррі тоді дозволить Ронові

все списати.

— Дуже дякую тобі, Герміоно, — квапливо поплескав її по спині Гаррі, бо глянув на

годинника й побачив, що наближається восьма вечора. — Я вже мушу бігти, щоб не спізнитися

до Дамблдора...

Вона нічого не відповіла, тільки викреслила з утомленим виглядом кілька його

найслабших речень. Гаррі всміхнувся й побіг до виходу за портретом, а звідти до кабінету

директора. Гаргуйль відскочив убік після згадки про ірисовий еклер, і Гаррі, перестрибуючи по

дві сходинки, помчав Гвинтовими сходами нагору. У двері він постукав саме тієї миті, коли

годинник у кабінеті пробамкав восьму.

— Заходь, — запросив Дамблдор, та коли Гаррі підняв руку до клямки, двері відчинилися

самі. За ними стояла професорка Трелоні.

— Ага! — вона драматичним жестом показала на Гаррі, кліпаючи очима за товстелезними

скельцями окулярів. — То ось чому, Дамблдоре, ти так безцеремонно викидаєш мене з кабінету!

— Дорога Сивіло, — дещо роздратовано пояснив Дамблдор, — ніхто тебе не збирається

нізвідки безцеремонно викидати, але в мене призначено зустріч з Гаррі; крім того, ми з тобою

вже про все поговорили...