Гаррі Поттер і напівкровний принц

що Дамблдор просив виманити в професора Слизорога... — Пане директоре, я питав про це

професора Слизорога після уроку настійок, але він мені, е-е, відмовив.

На мить запала тиша.

— Розумію, — нарешті промовив Дамблдор, так уважно дивлячись на Гаррі поверх своїх

схожих на два півмісяці окулярів, що Гаррі вкотре відчув, ніби його наскрізь просвічує

рентгенівське проміння. — І ти, мабуть, вважаєш, що зробив усе, що міг? Скористався всією

своєю неабиякою винахідливістю? Випробував усі, на які тільки був здатний, хитромудрі

підступи, аби здобути ці спогади?

— Ну, — затягував Гаррі час, не знаючи, як усе пояснити. Його єдина спроба здобути

спогади здавалася тепер просто нікчемною. — Ну... в той день, коли Рон помилково проковтнув

любовне зілля, я відвів його до професора Слизорога. Я подумав, якщо пощастить застати

професора Слизорога в доброму гуморі...

— І що, вдалося? — поцікавився Дамблдор.

— Ні, пане директоре, бо тоді отруївся Рон...

— ...і ти, звісно, забув, що треба добути спогади; годі сподіватися чогось іншого, якщо

товариш у біді. Але коли з’ясувалося, що містер Візлі цілковито одужає, то я мав надію, що ти

згадаєш про моє завдання. Я начебто чітко тобі розтлумачив, настільки ці спогади важливі. Я

взагалі робив усе можливе, аби тебе переконати, що ці спогади мають для нас вирішальне

значення; без них ми тільки марнуємо час.

Гаррі пронизав пекучий сором. Дамблдор не підвищував голосу, він навіть не був