Гаррі Поттер і напівкровний принц

досліджувати родовід матері, яку він досі зневажав — на його думку, вона не могла бути

відьмою, бо не встояла перед такою ганебною людською вадою, як смерть.

Єдиною ниточкою, за яку він міг зачепитися, було ім’я Ярволод, що належало, як він знав

від обслуги сиротинця, батькові його матері. Врешті-решт, після копіткого дослідження старих

книжок з чаклунської генеалогії він виявив існування вцілілої лінії нащадків Слизерина. Того

літа, коли йому виповнилося шістнадцять років, він покинув сиротинець, у який повертався

щороку, й вирушив на пошуки своїх родичів Ґонтів. А зараз, Гаррі, встань...

Дамблдор підвівся, і Гаррі побачив, що він знову тримає маленьку кришталеву пляшечку з

вируючими в ній перламутровими спогадами.

— Мені дуже пощастило, що я їх знайшов, — зізнався Дамблдор, виливаючи в сито

спогадів мерехтливу речовину. — Ти й сам це зрозумієш, коли в них зануришся. Почнемо?

Гаррі підступив до кам’яної чаші й слухняно нахилився над нею, аж доки його обличчя

занурилося під поверхню спогадів; він відчув знайомий стан падіння в порожнечу, а тоді

приземлився на брудній кам’яній підлозі в майже суцільній темряві.

Минуло кілька секунд, поки він упізнав, де він, а за цей час поруч уже виник і Дамблдор.

Гаррі ніколи в житті не бачив такого бруду, як зараз у хаті Ґонтів. Стеля була рясно вкрита

павутинням, а підлога пилюкою; зацвілі напівзогнилі рештки їжі лежали на столі серед укритих

кіркою бруду горщиків. Єдиним джерелом світла була обплила воском свічка в ногах такого

зарослого бородою й волоссям чоловіка, що Гаррі не бачив ні його очей, ні рота. Той напівлежав

у кріслі біля каміна, й Гаррі на якусь мить навіть засумнівався, чи він узагалі живий. Але раптом